Модуль 4. Методика викладання профілактичних програм

4.1 Поняття і роль життєвих навичок

Зміст

Поняття життєвих навичок

Склад і класифікація життєвих навичок

Навички, що сприяють психологічному благополуччю (внутнішньоперсональні навички)

Навички, що сприяють соціальному благополуччю (міжперсональні навички)

Життєві навички і здоров’я

Життєві навички і якість освіти

Життєві навички та розбудова миру

 

 

Традиційна система освіти сформувалася в епоху індустріалізації, коли великі промислові підприємства потребували працівників, які впродовж робочого дня виконували відносно прості дії біля конвеєра, а їх менеджери, банкіри та бухгалтери могли впродовж усього життя послуговуватися знаннями та навичками, які вони отримали у вищій школі.

У постіндустріальну епоху, коли на більшості виробництв ручну працю витіснили автоматика і роботи, а бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій вносить неперервні зміни у всі сфери життя, освіта має готувати кадри до вимог постіндустріальної інформаційної ери. Замість накопичення певної кількості знань сучасний випускник повинен уміти самостійно здобувати інформацію, критично її осмислювати та креативно використовувати для аналізу та розв’язання проблем і виконання проектів.

Особливого значення набувають соціальні навички, зокрема ефективної комунікації, групової взаємодії, в тому числі й мережевої. В умовах постійних змін, які відбуваються у суспільстві, люди також потребують особливих навичок, які формують здорову самооцінку, підвищують їх стресостійкість, допомагають у досягненні цілей. Саме тому на межі століть з’явилося поняття «життєві навички», а також виникла педагогічна технологія, яка називається «Освіта на Основі розвитку Життєвих Навичок», скорочено – ООЖН. Ця технологія повною мірою реалізує компетентісний підхід до навчання, визначений концепцією Нової української школи як найбільш адекватний до вимог сучасного світу.

 

 

Життєві навички — дослівний переклад з англ. life skills. В англійській мові skills означає не лише навички (уміння, відпрацьовані до автоматизму), а й здатність до чогось або компетентність. Тому термін «життєва компетентність» був би точнішим, але в пострадянських країнах було утверджено термін «життєві навички», і тому ми надалі використовуватимемо його, розуміючи під життєвими навичками низку психологічних і соціальних компетентностей, які допомагають людині бути в гармонії зі своїм внутрішнім світом і будувати продуктивні взаємини із соціальним оточенням.

	За визначенням ВООЗ, життєві навички — це здатність до адаптації, позитивної поведінки та подолання труднощів щоденного життя.

 

 

Чітко визначеного переліку життєвих навичок не існує, їх налічують близько двадцяти. Серед них:

• навички ухвалення рішень;
• комунікативні навички;
• навички вираження почуттів і керування ними;
• навички критичного мислення;
• навички усвідомлення негативних впливів і тиску з боку однолітків, а також навички протидії їм ( спроможність сказати «ні» наркотикам, алкоголю, тютюнопалінню, раннім сексуальним стосункам тощо);
• навичка постановки цілей та ін.

Не існує і єдиної загальновизнаної класифікації життєвих навичок. Найчастіше життєві навички об’єднують у дві групи – внутрішньоперсональні (психологічні) та міжперсональні (комунікативні) навички. Внутрішньоперсональні навички поділяють на інтелектуальні (когнітивні) й емоційно-вольові.

 

 

Найважливішим критерієм психологічного благополуччя є відчуття психологічної рівноваги, яку пов’язують із гармонійною організацією психіки та її здатністю адаптуватися до стресів. Психологічно врівноважені люди більше насолоджуються життям і легше долають виклики і проблеми. Вони навіть інакше ставляться до них. «Здорова людина бачить у проблемах можливості, а хвора — у можливостях проблеми», — зауважив відомий психіатр Аллан Фромм.

Люди з високим рівнем психологічної рівноваги демонструють: позитивну самооцінку, яка тісно пов’язана зі здатністю керувати своїм життям; послідовність і передбачуваність, що свідчить про сформованість характеру; цілеспрямованість, яка ґрунтується на позитивному баченні майбутнього і потребі у самореалізації; автономність (незалежність), яка забезпечується умінням ухвалювати відповідальні рішення; відчуття єдності з іншими людьми, що приносить у життя стабільність і наповнює його сенсом.

 

Психологічно врівноважені люди краще усвідомлюють свої почуття і вміють висловити їх з повагою до інших. Замість негайно реагувати на ситуацію вони завжди намагаються ухвалити зважене рішення, керуючись моральними цінностями та відповідальністю. Не дивно, що здатність до самоконтролю сприяє кращим соціальним комунікаціям та зменшенню проявів депресії.

Нижче наведено структуру внутрішньоперсональних (інтелектуальних та емоційно-вольових) навичок.

 

Інтелектуальні навички

Самосвідомість і самооцінка: здатність усвідомити свою унікальність; позитивне ставлення до себе, інших людей і життєвих перспектив; адекватна самооцінка: здатність реально оцінювати свої здібності і можливості, адекватно сприймати оцінки інших людей; усвідомлення своїх прав, потреб, цінностей і пріоритетів; визначення життєвої мети. Аналіз проблем і ухвалення рішень: уміння визначити суть проблеми і причини її виникнення; здатність знайти різні варіанти розв’язання проблеми; уміння передбачити результати різних варіантів для себе та інших людей; уміння оцінити реалістичність кожного варіанта з урахуванням його особливостей і життєвих обставин; здатність вибрати оптимальне рішення. Навички групової роботи та адвокації: уміння бути членом команди, працювати на результат; уміння висловити повагу до внеску інших осіб; сприймання різних стилів поведінки; лідерські навички; навички впливу і переконливості; навички встановлення контактів і мотивування.

 

Емоційно-вольові навички

Навички самоконтролю: уміння контролювати прояви гніву; уміння долати тривогу; уміння переживати невдачі. Керування стресами: уміння раціонально планувати час; позитивне мислення; уміння застосовувати методи релаксації; уміння пережити горе, втрату, травму, насильство. Мотивація до успіху і тренування волі: віра в те, що ти — господар свого життя; здатність зосереджуватися на досягненні мети; розвиток цілеспрямованості і працьовитості.

 

 

Деякі діти видаються соціально адаптованими від народження, тоді як інші потерпають від різних випробувань соціуму; деякі дуже товариські й легко заводять собі друзів, інші за своєю природою сором’язливі; деякі вміють контролювати свої емоції, інші – швидко виходять з рівноваги; деякі є природженими лідерами, а інші – завжди намагаються підлаштовуватися.

Нема жодного сумніву, що діти з краще розвиненими соціальними навичками мають переваги в житті. Вони не тільки відчувають вигоди від позитивних взаємин, а й мають ліпшу успішність у навчанні; краще самопізнання та загалом набагато стійкіші до життєвих випробувань.

Упродовж останніх років учені все більше переконуються, що соціальним навичкам можна і потрібно вчитися. Багато досліджень довели, що сором'язливі діти можуть стати більш відкритими і товариськими, агресивні – можуть навчитися самоконтролю, а діти, які віддають перевагу усамітненню, можуть навчитися дружити. Для цього у навчальних закладах упроваджують освітні програми з розвитку соціальних навичок. Окрім відповідного змісту, такі програми потребують застосування особливих педагогічних методів та організації навчального процесу. Далі наведено структуру окремих соціальних навичок.

 

Навички ефективного спілкування: активне слухання; уміння чітко висловлювати свою думку; уміння відкрито висловлювати свої почуття без тривоги і звинувачень; адекватна реакція на критику; уміння попросити про послугу, по допомогу. Навички співпереживання: здатність розуміти почуття, потреби і проблеми інших людей; уміння висловити це розуміння; уміння надати підтримку і допомогу. Навички регулювання конфліктів: здатність розрізняти конфлікти поглядів і конфлікти інтересів; уміння вирішувати конфлікти поглядів на підставі толерантності; уміння вирішувати конфлікти інтересів через конструктивні переговори. Навички поведінки в умовах тиску, погроз, дискримінації: навички впевненої поведінки; уміння відстоювати свою позицію і відмовлятися від небезпечних пропозицій; протидія дискримінації. Навички групової роботи та адвокації: уміння бути членом команди, працювати на результат; уміння висловити повагу до внеску інших осіб; сприймання різних стилів поведінки; лідерські навички; навички впливу і переконливості; навички встановлення контактів і мотивування.

 

 

 

Життєві навички сприяють кращій соціальній адаптації дитини, її розумовому й емоційному благополуччю, позитивній і здоровій поведінці. Особливе місце серед них належить навичкам протидії соціальному тиску, що допомагають молоді навчитися діяти незалежно у сучасному світі, критично ставитися до можливих негативних впливів однолітків та ЗМІ. Тому їх ще називають життєвими навичками, сприятливими для здоров’я.

Навички протидії соціальному тиску є основою переважної більшості ефективних програм профілактики правопорушень, насилля, тютюнопаління, алкоголю, наркотиків, а також ВІЛ/СНІДу. Тому на формування життєвих навичок спрямовані:

• сотні програм по всьому світові;
• активне їх упровадження на теренах пострадянського простору;
• підтримка з боку впливових між­народ­них організацій (ВООЗ, ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, Міжнародного альянсу з ВІЛ/СНІД та інших).

Глобальними прагматичними цілями цих програм є:

• скорочення кількості курців у підлітковому та молодіжному середовищі;
• зниження рівня вживання алкоголю, наркотиків;
• пізніший початок статевого життя;
• вибірковість статевих контактів і використання презервативів;
• зниження темпів поширення ВІЛ / СНІДу.

 

 

Навчання життєвих навичок є неодмінним елементом високоякісної освіти. Вони підвищують конкурентоспроможність випускників на ринку праці, адже тепер кандидатові на пристойну посаду недостатньо досконало володіти професією. Потрібно мати комплекс психосоціальних умінь: критично і творчо мислити, адекватно сприймати себе й оточення, ухвалювати зважені рішення, будувати конструктивні міжособистісні стосунки, залежно від потреби демонструвати спроможність працювати в команді чи бути лідером, зацікавлювати і створювати мотивації для інших, розв’язувати проблеми та керувати стресами.

 

 

Життєві навички сприяють розвиткові таких цінних особистих якостей, як миролюбність, толерантність, чуйність, оптимізм, стресостійкість, а також зменшенню рівня агресії та створенню сприятливого психологічного клімату в родині, класі, у школі. Масове впровадження у навчальних закладах програм розвитку життєвих навичок через кілька років сприятиме зменшенню рівня агресії у суспільстві та розбудові стійкого миру в державі.

 

До життєвих навичок, які сприяють розвитку миролюбності, належать такі: самоусвідомлення та самооцінки; ефективної комунікації; кооперації; керування стресами; емпатії; асертивності (неагресивної впевненості); розв’язання проблем і ухвалення рішень; запобігання ескалації та розв’язання конфліктів; пошуку консенсусу і примирення.

 

Список використаних джерел:

1. Воронцова Т. В. Вчимося жити разом. Посібник для вчителя з розвитку соціальних навичок у курсі «Основи здоров’я» (основна і старша школа) / Т. В.Воронцова, В. С. Пономаренко та ін.— К.: Алатон, 2017. https://drive.google.com/drive/folders/0Bzt9FAqrO9WcLXZwZVlJaFBCS3c.
2. Навички заради здоров'я. Навчання здоровому способу життя на засадах розвитку навичок: важливий компонент школи, дружньої до дитини, школи, що підтримує здоров'я. — ВООЗ — К., 2004.
3. Концепція навчання здорового способу життя на засадах розвитку навичок / авт.-упоряд. Марі-Ноель Бело. — К.: Генеза, 2005. — 80 с.

4.2 Традиційні методи навчання

Зміст

Розповідь

Бесіда

Лекція

Наочні методи навчання

 

Традиційні методи навчання грунтуються на інформаційно-ілюстративній діяльності викладача (розповідь, демонстрація, лекція) і репродуктивній діяльності учнів. Знання даються в «готовому» вигляді, тому в учнів переважно працює асоціативна пам'ять. Головний недолік традиційних методів навчання — отримання учнями знань-копій, які швидко забуваються і не пов'язуються із застосуванням їх у наступних класах.

 

 

Розповідь — вид усного викладу навчального матеріалу педагогом або учнями, під час використання якого акцентується увага на конкретних фактах, їх взаємозв'язку і взаємозумовленості. Це мобілізує слухове сприймання і уяву.

У процесі розповіді відбувається не тільки засвоєння фактів, а й оволодіння вмінням послідовно викладати матеріал. Провідна функція розповіді — навчальна, супутні —розвивальна, спонукальна і контрольно- корекційна.

Ефективність розповіді як методу навчання залежить від уміння педагога викликати інтерес учнів, привернути їхню увагу. Розвивальний зміст розповіді полягає в тому, що вона приводить у стан активності психічні процеси уявлення, пам'яті, мислення, уяви, емоційних переживань.

Розповідь може бути використана в роботі з дітьми будь-якого віку. Проте найбільший ефект спостерігається в навчанні молодших школярів.

Основні вимоги до розповіді: достовірність і обґрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, які доводять викладені твердження; чітка логіка і доказовість викладу; образність і емоційна забарвленість; наявність особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу.

 

 

Бесіда — діалогічний метод навчання, під час якого вчитель через постановку ретельно продуманої системи запитань підводить учнів до розуміння нового матеріалу або перевіряє засвоєння ними уже вивченого.

Це єдиний метод традиційного навчання, в якому знання не подаються у "готовому" вигляді.

Незалежно від мети, бесіда складається з таких частин:

вступної (нагадування і виклад основної інформації, що стосується змісту бесіди); основної (ознайомлення з новими проблемами, їх зв'язок з попередніми знаннями, обговорення та аналіз, спільне обґрунтування); заключної ( підбиття підсумків обговорення, аналіз і оцінка відповідей учнів, завдання для самостійної роботи і рекомендації щодо застосування отриманих знань у практичній діяльності).

 

У ході бесіди запитання можуть бути адресовані одному учневі (індивідуальна бесіда) або учням усього класу (фронтальна бесіда). Метод бесіди реалізується за допомогою запитань-відповідей. Якщо запитання мають тільки інформаційний характер (“Що?”, “Де?”, “Коли?”), бесіда є повідомлювальною. Вона орієнтована на актуалізацію пам'яті, а мислення учнів є репродуктивним. Якщо запитання до учнів мають проблемний характер (“Чому?”, “Як ви вважаєте?”, “Чим можна пояснити?” тощо), бесіда є евристичною, або сократичною. У цьому разі мислення учнів творче, продуктивне.

 

Особливості використання методу «бесіда»: бесіда має становити собою систему взаємопов'язаних послідовних запитань, спрямованих на досягнення конкретної мети; бесіди не мають бути надміру тривалими; бесіда має завершуватися підсумком (висновок, який у підсумку формулюють учні разом з учителем); бесіда має супроводжуватися різними видами наочності.

 

Готуючи запитання для бесіди, важливо враховувати справжній рівень знань, яким володіють учні.

 

 

Лекція відрізняється від розповіді тим, що використовується для розгорнутого теоретичного повідомлення, аналізу та обґрунтування складних і розлогих питань.

Зазвичай лекція складається із трьох частин: вступної, основної та заключної. У вступній частині зазначають мету, тему й актуальність матеріалу лекції. Основна частина дає всебічний аналіз питання. У заключній частині коротко аналізують розглянуті під час лекції проблеми, формулюють висновки і визначають завдання для самостійної роботи.

Використовуючи лекційний метод подачі матеріалу, викладач усно передає інформацію групі, кількість якої може коливатися від кількох осіб до кількох сотень або навіть тисяч осіб. При цьому викладач може застосовувати і наочні засоби навчання, зокрема класну дошку, плакати або показ слайдів.

Основним недоліком лекції є те, що комунікація переважно одностороння (за винятком, коли лектор відповідає на запитання слухачів).

Засвоєння матеріалу значною мірою залежить від характеристик досліджуваного матеріалу (зміст, складність, структурованість) і від того, наскільки широко під час лекції використовують наочні засоби.

 

Навчальна ефективність лекцій визначається: особистісними якостями лектора; обізнаністю викладача; умінням викликати інтерес слухачів до теми, що вивчається; здатністю чітко і зрозуміло викласти матеріал.

 

Переваги лекційної форми навчання: викладач повністю контролює зміст і послідовність викладу матеріалу; можливість охоплення великої аудиторії; відносно низькі фінансові витрати на одного учня (особливо за умови великої кількості слухачів).

 

Недоліки лекцій: низька активність слухачів, відсутність зворотного зв'язку; незмога врахувати освітній рівень і досвід усіх слухачів; високі вимоги до майстерності лектора.

 

 

 

 

Наочні методи навчання – це показ малюнків, схем, слайдів, навчальних фільмів, інформаційних відеороликів, мультимедійних презентацій тощо.

Наочні методи використовують одночасно два органи чуття – слух і зір. Це підвищує ефективність сприймання і запам’ятовування навчального матеріалу.

До прийомів демонстрування та ілюстрування належать також художній словесний опис, прийоми драматизації, інсценізації літературних творів як силами учнів, так і за домопогою аудіо- та відеозасобів.

Наочні методи вимагають від учителя дотримання технічних прийомів і правил. Наприклад, об'єкт, що демонструється, має бути розміщений так, щоб він був доступним усім учням, його потрібно заздалегідь підготувати. Не варто перевантажувати урок наочністю. Кожен об'єкт має з'являтися тоді, коли є потреба.

Список використаних джерел:

1. Основи дидактики: навчальний посібник / В. М. Чайка . – К. : Академвидав, 2011 . – 238 с. – (Альма матер) .—Бібліогр.: с. 237-238 .
2. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://studentam.net.ua/content/view/2271/97/.

4.3. Освіта на засадах життєвих навичок

Зміст

 

Методика розвитку життєвих навичок

ООЖН як освітня технологія

Способи впровадження ООЖН

 

Наприкінці XX століття поняття життєвих навичок почали широко використовувати в документах міжнародних організацій та інститутів для визначення концептуального підходу до забезпечення психосоціального розвитку дітей і профілактики соціально обумовлених захворювань, шкільного булінгу, дискримінації, профілактики конфліктів та розбудови миру.

Були розроблені та набули поширення освітні програми профілактичної спрямованості, які допомагають ухвалювати поінформовані рішення, ефективно спілкуватися, керувати емоціями, долати труднощі, мотивують до здорового і продуктивного життя. У країнах, які потерпають від насилля та збройних конфліктів, упроваджують програми з профілактики конфліктів та розбудови миру.

Цей підхід виник як альтернатива інформаційно-просвітницькому підходу, що довів свою неефективність у вирішенні означених завдань, і обґрунтував потребу формування у дітей поведінкових навичок, які дозволяють успішно вирішувати завдання інтеграції в суспільство і самозахисту від ризиків.

 

 

Методика розвитку життєвих навичок є синтезом найуспішнішого педагогічного досвіду і досягнень психологічної науки. Вона гармонійно поєднує функції виховання (формування ідентичності, цінностей та переконань) і розвиток соціально-психологічних компетентностей (життєвих навичок) учнів. Ця технологія повною мірою реалізує компетентнісний підхід до навчання, визначений концепцією Нової української школи як найбільш відповідний вимогам сучасного світу.

В основі цієї методики — повага до загальнолюдських цінностей і захист прав людини. Вона налаштовує на усвідомлення прав і обов’язків людини, розуміння прав інших людей і повагу до них, виховує гідність, миролюбність, справедливість, колективізм, почуття відповідальності, впевненість у власних силах, толерантність (визнання того, що всі люди різні, що існують різні культури), інші позитивні якості. Її відмінність від традиційних методів виховання у тому, що формування особистої системи цінностей відбувається не через моралізаторство, а завдяки добровільному прийняттю через усвідомлення їх реальної вигоди.

На відміну від багатьох традиційних педагогічних методів і підходів, розвиток життєвих навичок має на меті позитивні зміни у поведінці учнів. Тому він передбачає зміни не лише у знаннях, а й у ставленнях і навичках, які стимулюватимуть ці бажані поведінкові зміни.

 

 

Навчання життєвих навичок відтворює природні процеси, спираючись на які діти вчаться жити в соціумі. Цей процес відбувається через спостереження, моделювання та соціальну взаємодію. Встановлено, що навички найкраще засвоюються у процесі спостереження і негайного відтворення. А закріплення навичок відбувається тоді, коли люди на практиці (в ігровій або в реальній ситуації) відпрацьовують поведінкові моделі і стикаються з позитивними або негативними результатами своїх дій.

Навчання на засадах життєвих навичок реалізує концепцію особистісно зорієнтованого навчання і виховання. Ця методика враховує вікові й індивідуальні особливості учнів, етнічні, релігійні та соціально-економічні аспекти їхнього життя, передбачає делікатне ставлення до ґендерних питань. Вона спрямована на задоволення природних потреб дітей, підлітків і молоді, адже ігнорування цього призводить до зниження рівня загального благополуччя, виникнення поведінкових ризиків і проблем.

Навчання здійснюється на ситуаціях, наближених до реального життя, з урахуванням рівня розвитку дітей, їхніх потреб і проблем. Однак методика розвитку життєвих навичок враховує не лише актуальні потреби і проблеми, а й ті, що незабаром виникнуть у зоні їх найближчого розвитку.

Перевага віддається інтерактивним, а не інформативним формам навчання; останні досі переважають у школі і , безумовно, є корисними, але не здатні повністю забезпечити зміни у ставленнях і поведінці учнів. На відміну від звичайних уроків, коли вчитель переважно говорить, а учні слухають, широко застосовуються інтерактивні методи, які передбачають активну участь кожного, творчу співпрацю учнів між собою і з учителем. Тому програми формування життєвих навичок передбачають активне використання інтерактивних методів навчання: моделювання ситуацій, рольові ігри, дискусії, мозкові штурми.

 

 

 

З середини ХХ століття у педагогічному лексиконі з’явилися такі поняття, як «педагогічна технологія», «технологія навчання», «освітня технологія». Згідно з тлумачним словником, технологія – це сукупність прийомів, застосовуваних у якій-небудь справі, майстерності, мистецтві. Оскільки, на думку О. М. Пєхоти [1], педагогіка є не лише наукою і не тільки мистецтвом, а насамперед прикладною дисципліною, тому, як і всі прикладні дисципліни, вона мусить бути технологічною.

Освітня технологія – це технологічний ланцюжок дій, операцій і комунікацій, послідовність виконання яких сприяє оптимізації освітнього процесу, гарантує досягнення визначеної мети та конкретних очікуваних результатів і який може бути відтворений у широких масштабах без втрати результативності. Органічною частиною будь-якої освітньої технології є діагностичні процедури, що містять критерії, показники та інструменти вимірювання результатів діяльності.

ООЖН (Освіта на Основі розвитку Життєвих Навичок) – це освітня технологія, яка забезпечує впровадження методики розвитку життєвих навичок. Педагогічну ООЖН-технологію впроваджено у понад 80 країнах світу. В Україні вона вважається найбільш адекватним підходом у впровадженні обов’язкового шкільного предмета «Основи здоров’я», а також для факультативних курсів профілактичного спрямування. Впровадження ООЖН у навчальні плани шкіл України було оцінено міжнародними експертами як «видатне досягнення». У таблиці нижче наведено основні характеристики успішно апробованої в Україні ООЖН -технології.

 

Ознаки ООЖН технології
Теоретичне і методичне підґрунтя ООЖН-технології	Концепція особистісно зорієнтованого виховання Концепція Школи, дружньої до дитини Педагогічні технології: синтез технологій колективного, інтерактивного, розвивального навчання, створення ситуації успіху, а також ігрових, проектних та ІКТ-технологій
Досвід успішного впровадження в Україні	Обов'язковий предмет «Основи здоров'я» (1—9 класи) Факультативні курси: «Корисні звички» (1—4 класи) «Я — моє здоров’я, моє життя» (5—6 класи) «Захисти себе від ВІЛ» (10—11 класи, ПТНЗ, ВНЗ) «Вчимося жити разом» (1-10(11) класи)
Методи і форми навчання	Поєднання індивідуальних, групових і фронтальних форм, методів і прийомів, що забезпечують активну участь, партнерську взаємодію суб’єктів освітнього процесу, враховують індивідуальні особливості і стилі навчання, максимально грунтуються на особистому досвіді учнів
Вимоги до підготовки педагога	Знання принципів і теоретичних засад превентивної освіти та змісту впроваджуваного курсу (програми) Знання концепції життєвих навичок, методики розвитку життєвих навичок, складників педагогічної технології ООЖН (освіти на основі розвитку життєвих навичок) Володіння інтерактивними методами викладання Досвід практичного відпрацювання базових тренінгів за курсом (програмою)
Вимоги до навчально- методичних матеріалів	Спрямовані на розвиток психосоціальних (життєвих) навичок Містять тематику, відповідну до віку Враховують природні потреби учнів Зміст підручників і посібників наближено до реального життя Написані мовою, зрозумілою для цільової аудиторії Є комплектними (видання для вчителя, учнів, батьків)
Вимоги до організації освітнього процесу	Заняття проводить підготовлений педагог Є приміщення, що підходить для застосування інтерактивних методів навчання (роботи в загальному колі, дискусій у малих групах, рухливих вправ тощо) Педагог використовує інтерактивні методи навчання Учні забезпечуються навчальними матеріалами (підручниками, робочими зошитами або роздавальними матеріалами) Перед або одночасно з упровадженням курсу (програми) проводять презентаційний тренінг для педагогічного колективу для демонстрування ефективності педагогічної ООЖН -­технології Проводять презентаційні тренінги для батьків для розбудови партнерства з сім'єю У навчальному закладі діють правила, розроблені за участю учнів та батьків, які забезпечують сприятливу психологічну атмосферу та забороняють агресивну поведінку і вживання психоактивних речовин Здійснюється підготовка волонтерів для допомоги вчителеві та проведення роботи серед однолітків за методом «рівний — рівному» Здійснюється анкетування учнів за процедурою «ДО» і «ПІСЛЯ» для оцінки ефективності навчання

 

 

 

Формування життєвих навичок розглядають як важливий компонент освіти в сучасному світі. Зазначають, що програми розвитку життєвих навичок матимуть найбільшу ефективність під час інтеграції в обов’язковий предмет шкільного навчального плану, тобто наявність у ньому предмета-носія.

Включення тематики ЖН у програму багатьох навчальних предметів було багаторазово апробоване і визнано неефективним, адже потребувало навчання великої кількості вчителів, які були змушені на додаток до основної програми впроваджувати тематику і методи, не властиві для їхнього основного предмета (дисципліни).

Найкращим предметом-носієм для ЖН було визнано ті, які мають на меті розвиток соціальної, громадянської активності та мотивацію до здорового способу життя. Це, наприклад, «Health education» (США, Канада, Фінляндія, Естонія), «Social and personal education» (Велика Британія), «Sexual education» (більшість країн Європейського Союзу), «Основи здоров’я» (Україна).

Практика засвідчує, коли програми з навчання життєвих навичок є обов'язковим складником навчального плану, то учні часто вибирають додаткові дисципліни (факультативні курси) з розвитку ЖН або вивчають їх у позаурочний час, що свідчить про наближеність цих програм до реальних потреб дітей та молоді.

Програми та навчальні курси з розвитку життєвих навичок розробляють і впроваджують як державні освітні інституції, так і громадські організації або приватні особи, які пропонують їх державним органам влади, отримують відповідну акредитацію і виступають партнерами освітніх установ в реалізації означених програм.

Усі ці аспекти знайшли відображення в удосконаленні змісту освіти в загальноосвітніх закладах України, де з початку 2000-х років розроблено та успішно впроваджено програми і навчально-методичне забезпечення предмета «Основи здоров’я» для початкової та основної школи, а також десятки факультативних курсів на засадах розвитку ЖН, головною метою яких є формування в учнів сприятливих для здоров’я життєвих навичок, правової, екологічної, психологічної культури, громадянської активності та підприємливості.

Список використаних джерел:

1. Освітні технології: навч.-метод. посіб. / О. М. Пєхота, А. З. Кіктенко, О. М. Любарська та ін.; за заг. ред. О. М. Пєхоти. — К.: А.С.К., 2001. — 256 с.
2. Воронцова Т. В. Основи здоров'я. 5 клас: Посібник для вчителя / Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко.—К.: Алатон, 2013. http://autta.org.ua/files/resources/pos_dlya_vch_5_kl_ukr.pdf.
3. Воронцова Т. В. Вчимося жити разом. Посібник для вчителя з розвитку соціальних навичок у курсі «Основи здоров’я» / Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко та ін.— Режим доступу до ресурсу: https://drive.google.com/drive/folders/0Bzt9FAqrO9WcLXZwZVlJaFBCS3

4.4. Огляд інтерактивних методів

Зміст

Класифікація методів навчання

Ефективність інтерактивного навчання

Принципи інтерактивного навчання

Огляд інтерактивних методів

Метод рівного навчання

 

 

Бразильський педагог Пауло Фрейре вважає, що доцільно замінити традиційну «накопичувальну» освіту на освіту «проблемно‑визначальну». У книзі «Педагогіка пригноблених» П. Фрейре назвав «банківською освітою», коли учнів розцінюють як «банк», а викладачів – як вкладників, які сподіваються отримати дивіденди в майбутньому. При «банківській освіті» учні є пасивними отримувачами певного обсягу знань, які вони доволі часто вважають не своїми, не інтерпретують їх, не розуміють значення та, найголовніше, забувають більшу частину після отримання оцінки. За умов проблемно‑визначальної освіти учні займаються реальними проблемами, запозиченими з життя. Навчання, вважає педагог, відбуватиметься набагато успішніше, якщо учні самостійно формулюватимуть завдання і, виходячи з власного життєвого досвіду, виконуватимуть їх.

Під час навчання учні мають робити набагато більше, ніж просто слухати і фіксувати готові думки вчителя. Вони можуть продукувати інформацію самостійно, визначати та обговорювати проблеми, знаходити шляхи їх розв’язання, спостерігати і планувати. Вони повинні мати змогу застосовувати нові знання та навички на практиці, створювати зворотні зв’язки.

 

 

Залежно від характеру взаємодії вчителя та учнів розрізняють пасивні, активні й інтерактивні методи навчання.

	Пасивні методи – це навчання, у процесі якого вчитель є головною дійовою особою, яка керує ходом заняття, а учні виступають у ролі пасивних слухачів, підпорядкованих директивам учителя.

 

Зв'язок педагога з учнями здійснюється за допо­могою опитувань, самостійних, контрольних робіт, тестів і т.п.

 

Хоча з огляду на ефективність засвоєння навчального матеріалу, пасивні методи є малоефективними, однак вони мають деякі плюси: відносно проста підготовка до заняття з боку вчителя, можливість викладу великого обсягу навчального матеріалу за обмежений час, можливість працювати з великою аудиторією.

	Активні методи – це навчання, у процесі якого учні та вчитель взаємодіють один з одним, і учні тут не пасивні слухачі, а активні учасники. Якщо пасивні методи припускають авторитарний стиль взаємодії, то активні методи переважно акцентують на демократичному стилі.

 

 

	Інтерактивні методи – форма навчання, у процесі якого учні і вчитель перебувають у режимі бесіди, діалогу між собою. Це співпраця, взаємонавчання: вчитель – учень, учень – учень. При цьому вчитель і учень – рівноправні, рівнозначні суб’єкти навчання. Інтерактивна взаємодія виключає домінування одного учасника навчального процесу над іншим, однієї думки над іншою. Під час такого спілкування учні вчаться бути демократичними, спілкуватися з іншими людьми, критично мислити, ухвалювати обґрунтовані рішення.

 

 

На відміну від активних методів, інтерактивні методи орієнтовані на ширшу взаємодію учнів не тільки з учителем, а й одне з одним, на домінування активності учнів у процесі навчання. Роль учителя на інтерактивних заняттях зводиться до скерування діяльності учнів на досягнення цілей заняття.

 

 

Науковцями і практиками визнано, що отримання знань, формування вмінь і навичок, розвиток особистісних якостей, набуття певних компетентностей особистості учня є найефективнішими, якщо в освітньому процесі використовують інтерактивні форми і методи.

За допомогою інтерактивних технологій учні мають змогу:

• аналізувати навчальну інформацію, творчо підходити до засвоєння навчального матеріалу й у такий спосіб зробити засвоєння знань доступнішим;
• навчитися формулювати власну думку, правильно її висловлювати, доводити власну позицію, аргументувати й дискутувати;
• навчитися слухати іншу людину, поважати альтернативну думку;
• моделювати різні соціальні ситуації, збагачувати власний соціальний досвід через включення в різні життєві ситуації, їх моделювання;
• вчитися будувати конструктивні взаємини у групі, уникати конфліктів, розв’язувати їх, шукати компроміси, прагнути діалогу та консенсусу;
• розвивати навички проектної діяльності, самостійної роботи, виконання творчих робіт.

Дослідження, проведені Національним тренінговим центром (штат Меріленд, США) у 1980-х роках, показує нам, що інтерактивне навчання уможливлює різке збільшення відсотка засвоєння матеріалу, бо впливає не лише на свідомість учня, а й на його почуття та волю. Результати цих досліджень зображено на схемі, яка дістала назву «Піраміда навчання».

Піраміда навчання

Як бачимо зі схеми піраміди, що найменших результатів можна досягти за умов пасивного навчання (лекція – 5 %, читання – 10 %, зорове і слухове сприймання – 20 %, демонстрація – 30 %), а найбільших – інтерактивного (групова дискусія – 50 %, практичні вправи – 75 %, навчання інших або негайне застосування знань – 90 %). Це середньостатичні дані, тому в конкретних випадках результати можуть різнитися, але в середньому таку закономірність може простежити кожен педагог.

 

 

Виокремлюють такі принципи інтерактивного навчання:

• Принцип активності. Для досягнення поставлених цілей кожен учень має брати активну участь у процесі спілкування і активно взаємодіяти з іншими.
• Принцип відкритого зворотного зв’язку. Забезпечення можливості висловлення учасниками групи думок, ідей чи заперечень щодо поставлених завдань. Саме завдяки активному використанню зворотного зв’язку учасники групи дізнаються, як інші люди сприймають їхню манеру спілкування, стиль мислення, особливості поведінки.
• Принцип експериментування. Забезпечення активного пошуку учнями нових ідей і шляхів вирішення поставлених завдань. Цей принцип дуже важливий і як зразок стратегії поводження в реальному житті, і як поштовх до розвитку творчості й ініціативи особистості.
• Принцип довіри у спілкуванні. Саме на це спрямовано спеціальну організацію групового простору в ході проведення занять: зазвичай використовуваний у роботі прийом розташування учня і вчителя по колу обличчям одие до одного, для того щоб змінити в учнів стереотипну установку й уявлення про те, як повинні проводити й організовувати заняття і яку роль у них має відігравати вчитель.
• Принцип рівності позицій. Він означає, що вчитель не прагне нав’язати учням своєї думки, а діє разом та нарівні з ними. Своєю чергою, кожен учень має змогу побувати у ролі організатора, лідера.

 

 

Опис найпопулярніших інтерактивних методів наведено тут.  Далі подано докладніший опис деяких методів, які забезпечують активну участь і взаємодію учасників одне з одним і з учителем:

• відпрацювання навичок;
• робота у групах;
• інтерактивні презентації;
• дискусії;
• мозкові штурми;
• рольові ігри;
• аналіз історій і ситуацій.

Відпрацювання навичок включає такі етапи:

• докладне пояснення учасникам алгоритму дій;
• демонстрування прикладу, як виконувати ці дії;
• відпрацювання запропонованої послідовності дій у парах (малих групах);
• демонстрування однієї-двох пар/груп (за бажанням);
• підтримка, констатація успіхів учасників;
• закріплення досвіду в домашніх завданнях, на наступних заняттях.

Першим кроком у процесі вправляння навичок є докладне пояснення учням суті навички, виклад ситуацій, у яких вона може застосовуватися.

Демонстрування навички може здійснити тренер або підготовлені волонтери, інколи її може замінити відеодемонстрація.

Після того як навичка озвучена і наочно показана, інші учасники повинні отримати можливість почергово відпрацювати цю навичку. Це можна зробити в парах, трійках чи малих групах, щоб кожен учасник встиг повправлятися.

Після виконання вправи тренер пропонує учасникам доброзичливо і підбадьорливо зазначити сильні і слабкі моменти, які вони помітили під час відпрацювання навички. Сам він також бере участь в обговоренні, як правило, завершує його, доповнює і підсумовує висновки учасників.

Для закріплення навички можна дати завдання застосовувати вміння впродовж наступного тижня в різних ситуаціях і аналізувати свої дії та їх результати.

 

Робота в групах

Дискусії й обговорення можна проводити цілим класом. Проте вони набагато ефективніші, коли проводяться у групах, зокрема, якщо клас великий, а час обмежений.

Групове обговорення максимально підвищує активність і внесок кожного учасника. Дискусія допомагає учням уточнити свої уявлення, усвідомити почуття і ставлення. Обговорення у групах дає змогу більше дізнатися одне про одного, стимулює вільний обмін думками, збільшує ймовірність того, що учні краще зрозуміють почуття і позиції інших, більше зважатимуть на них. Робота у групах розвиває навички активного слухання, співпереживання, співраці, впевненої поведінки і толерантності.

Для організації обговорення у групах тренер:

• чітко формулює завдання: вивчити тему, обговорити ситуацію, проблему, сформулювати запитання, запропонувати ідеї або варіанти рішень, виконати проект, відпрацювати сценку чи спосіб дії. Якщо заняття проводять з молодшими школярами, не зайвим буде запропонувати учням повторити завдання своїми словами;
• повідомляє, скільки часу відводиться на це завдання;
• формує групи (бажано з 2—6 осіб) різними способами;
• розташовує групи так, щоб учасники кожної сиділи поруч і добре чули одне одного;
• пропонує групам обрати протоколіста, який записуватиме варіанти та стежитиме за дотриманням простих правил. Після обговорення на прохання тренера протоколісти розповідають про те, як відбувалось обговорення і які рішення було ухвалено.

Для пожвавлення дискусії рекомендують перед обговоренням розповісти ситуацію з реального життя.

Нижче наведено кілька додаткових рекомендацій для роботи із групами:

• Найкраще розпочати роботу з групами, які складаються з 2—4 осіб. У невеликих групах учням легше долати сором’язливість. Коли ви відчуваєте, що учасники набули впевненості, групи можна збільшити до 5—6 осіб.
• Краще не доручати учасникам формувати групи за власним бажанням, адже в такому разі «непопулярні» діти почуватимуться ображеними. Формуючи групи, стежте, щоб їхній склад змінювався якомога частіше.
• Наголосіть на важливості принципу «один за всіх, і всі за одного» (інший варіант — «пливти або тонути разом»). Усі члени групи мають зробити свій внесок у вирішення поставленого завдання. Успіх групи залежить від внеску кожного.

 

Відповіді на запитання й опитування думок

Ця форма роботи потребує від тренера делікатності й толерантного ставлення. Цікавлячись думкою учасників чи організовуючи групову дискусію, треба пам’ятати про неприпустимість втручання з метою різко заперечити або розкритикувати чиюсь думку. Якщо тренер сприйматиме позитивно висловлювання учасників, вони з більшим бажанням братимуть участь в обговоренні.

Намагайтесь уникати запитань, які потребують закритих відповідей «так» чи «ні». Якщо ви прагнете, щоб учасники говорили, ставте їм відкриті запитання, які вимагають пояснення своєї думки.

Важливо також не поспішати й не вимагати від учасників негайної відповіді на запитання. Вони повинні мати час на роздуми, але не забагато. Для того щоб тренінги проходили жваво, треба підтримувати темп.

 

Мозковий штурм

 

	Мозковий штурм — метод опитування, за якого приймаються будь-які відповіді учасників щодо обговорюваної теми.

 

На першому етапі учасники активно висувають свої ідеї, зокрема й нереалістичні, фантастичні та нелогічні. Головне завдання — кількість ідей, а не їхня якість. На цьому етапі забороняється оцінювати висунуті ідеї. Кожну пропозицію приймають і записують на дошці чи аркуші паперу. Учасники знають, що від них не вимагають обґрунтування їхньої пропозиції або пояснення, чому вони так думають. Час для висунення ідей або кількість ідей зазвичай обмежені. Наприклад: «Давайте запишемо щонайменше десять способів…» або «Давайте сформулюємо якомога більше способів … за одну хвилину»

Другий етап — оцінювання та обговорення ідей, ранжування їх за рівнем значущості, поділ на групи тощо.

Переваги цього методу в тому, що він:

• дає змогу за короткий час зібрати максимальну кількість різних думок;
• допомагає залучити до роботи тих, хто зазвичай пасивний і соромиться брати участь у дискусіях;
• активізує уяву і творчі можливості учасників, уможливлює їх відхід від стереотипних уявлень і стандартних схем;
• є цікавим початком для наступного обговорення у групах.

Для організації мозкового штурму потрібно:

• сформулювати запитання, проблему чи ситуацію і запропонувати учасникам висловити свої ідеї та пропозиції;
• обрати протоколіста або самому записувати висловлені ідеї;
• повідомити, що учасники можуть пропонувати будь-які ідеї, які спадають їм на думку;
• не обговорювати ідеї відразу після того, як їх запропоновано;
• записувати там, де їх буде добре видно;
• опрацювати спільно з учасниками список ідей: додати нові, вилучити ті, що не стосуються теми, розподілити ідеї за категоріями, відібрати найкращі тощо.

 

Рольова гра

	Рольова гра — неформальна постановка, у процесі якої учасники без попередньої підготовки розігрують сценки або ситуації. Вони уявляють себе вигаданими персонажами, які моделюють реальні життєві історії та ситуації.

 

Під час рольової гри учасники діють не від свого імені, а демонструють поведінку та висловлюють почуття умовного персонажа. Зазвичай це набагато легше, ніж діяти від себе особисто.

Рольова гра є ефективним методом апробації нових моделей поведінки. Вона дає змогу «приміряти» їх на себе у безпечних умовах. Дія «під маскою» уможливлює формування власних уявлень учасників про те, як можна розв’язати подібну ситуацію в реальному житті. Це також допомагає краще зрозуміти почуття уявного персонажа і розвинути навички емпатії (співпереживання). Крім того, завдяки рольовій грі учасник має змогу краще зрозуміти і висловити свої почуття, не боячись розкритись і бути висміяним. Це чудова можливість для практичного відпрацювання навичок у ситуаціях, наближених до реальних.

Рольова гра вимагає певних навичок від тренера і від учасників тренінгу. Для організації рольової гри:

• опишіть модельну ситуацію, яку треба інсценувати;
• розкажіть учасникам, як вони мають діяти, або запропонуйте сценарій;
• відберіть охочих або розкутих енергійних учасників, щоб продемонструвати сценку перед класом. Оберіть для себе одну із провідних ролей;
• використовуйте допоміжний реквізит: капелюшки, картки з іменами, перуки, костюми, маски — усе, що можна виготовити на місці або приготовлене заздалегідь;
• починайте рольову гру;
• якщо це можливо, обігруйте ситуацію з гумором;
• після закінчення сценки обговоріть її;
• об’єднайте клас у групи, нехай вони зіграють між собою цю чи подібну сценку. Так можна уникнути ніяковості, спричиненої необхідністю виступати перед усім класом.

 

Аналіз історій і ситуацій

	Аналіз історій і ситуацій — докладний розбір реальної або вигаданої історії, в якій описано, що сталося в житті конкретної людини, групи людей, родини, школи чи громади. Це дає змогу учасникам проаналізувати й обговорити ситуації, з якими вони можуть зіткнутися в реальному житті. Учні аналізують поведінку персонажів, передбачають, оцінюють наслідки різних варіантів їхньої поведінки.

 

Історія може бути незавершеною. У такому разі учасники самі вирішують, про які наслідки йтиметься і як саме треба діяти, щоб історія мала щасливе закінчення. Головна цінність цього методу в тому, що учасники мають змогу експериментувати з «майже реальним життям» і обговорювати різні варіанти поведінки, передбачати, «що з цього вийде».

Переваги методу аналізу історій і ситуацій такі:

• вироблення навичок комплексного аналізу проблем і ситуацій з урахуванням багатьох чинників, що діють одночасно;
• розвиток навичок ухвалення зважених рішень;
• реалістичні, значущі для підлітків ситуації — могутній стимул для обговорення у групах;
• цей метод сприяє розвиткові навичок творчого і критичного мислення, співпраці та групової роботи.

 

Дебати

	Дебати — — це організований процес формулювання і захисту своїх позицій щодо конкретної проблеми двома чи більше учасниками. Мета дебатів — усебічний аналіз і обговорення проблеми, яка не має простого розв’язання.

 

Для проведення дебатів спочатку формулюють певну проблему чи питання, наприклад: “Телебачення: «за» і «проти»”. Учасникам пропонують зайняти відповідну позицію з цієї проблеми. Відтак упродовж визначеного часу вони формулюють аргументи на захист своєї позиції і обирають того, хто виступатиме від імені групи. Спікери обмінюються промовами, а після цього кожній команді дається можливість спростувати аргументи опонентів.

Для організації дебатів важливо дотримуватися наведених нижче рекомендацій.

• Дайте змогу учасникам вибрати позицію на власний розсуд. Якщо в однієї позиції забагато прихильників, запропонуйте охочим відстоювати протилежну позицію або стати суддями.
• Дайте учасникам час і можливість для вивчення проблеми. Підготуйте для цього інформаційні матеріали.
• Поясніть правила ведення дебатів.
• Під час дебатів уважно стежте, щоб жоден з учасників не домінував, не намагався виступити за рахунок іншого.
• Стежте, щоб дебати не виходили за межі заданої теми.
• Після закінчення дебатів підбийте підсумки, пояснивши, що аргументи обох сторін є однаково важливими для розв’язання проблеми.

Правильно організовані дебати дають змогу не лише всебічно розглянути проблему, ознайомитися з аргументами її прихильників і противників, а й навчитися вести дискусію з повагою до опонента. Дебати формують навички самоконтролю, критичного мислення, толерантності, адвокації та впевненого відстоювання своєї позиції.

 

 

Рівний (Peer) — людина, яка належить до тієї самої соціальної групи, що і цільова аудиторія, на яку спрямоване навчання. Об'єднання в соціальну групу відбувається на підставі певних ознак: вік, стать, рід діяльності, соціально-економічне становище, статус здоров'я, сексуальна орієнтація, спосіб життя і т.д. При цьому в групу можуть об'єднуватися люди, які мають тільки одну спільну ознаку або кілька.

Метод «рівний-рівному» — це навчання рівними наставниками (наприклад, навчання підлітками своїх однолітків). Такий підхід найефективніший у молодіжному середовищі. Адже у підлітків великим авторитетом користуються їхні однолітки. Такі наставники мають схожий життєвий досвід, спільні інтереси і приблизно однаковий вік. Тому їм зазвичай більше довіряють, до їхньої думки більше дослухаються.

Цикл рівного навчання має три етапи:

Перший етап — відбір і підготовка інструкторів.

Другий етап — проведення навченими інструкторами занять у своїх цільових групах.

Третій етап — проведення моніторингу діяльності інструкторів і додатковий відбір нових інструкторів.

Інструктори-волонтери проводять заняття інтерактивними методами, зокрема, використовують рольові ігри та аналіз життєвих ситуацій.

Учитель основ здоров'я може залучати спеціально навчених учнів з числа старшокласників або студентів педагогічних вишів до проведення окремих занять. Також добровольці з числа учнів класу можуть допомагати вчителеві проводити наочні демонстрації, організовувати рольові ігри, записувати пропозиції під час мозкового штурму, проводити опитування і підрахунок думок учнів тощо.

Щоб ефективно допомагати вчителеві, волонтерам бажано пройти підготовку — кілька тренінгів, які дадуть змогу їм навчитись уважно слухати, розуміти почуття інших людей, заохочувати і підтримувати їх висловлювати свою думку, брати участь у дискусіях. Залучаючи рівних наставників, учитель повинен упевнитися у їхній належній підготовці, заздалегідь обумовити їхню роль і завдання на занятті, а після заняття обговорити, як вони з ними впоралися.

Список використаних джерел:

1. Фрейре П. Педагогіка пригноблених / Пауло Фрейре.—К.: 2003. – 168 с.
2. Використання інтерактивних методів навчання [Електронний ресурс] / О. М. Ковальова, Н. А. Сафаргаліна-Корнілова, Н. М. Герасимчук, О. А. Кочубей. – 2016.—Режим доступу:http://www.refs.in.ua/m-kochubej-o-a-vikoristannya-interaktivnih-metodiv-navchannya.html.
3. Інтерактивні технології навчання // Україномовні реферати.—Режим доступу: http://www.refotext.com/referat-text-16587-1.html.
4. Воронцова Т. В. Вчимося жити разом. Посібник для вчителя з розвитку соціальних навичок у курсі «Основи здоров’я» (основна і старша школа)/ Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко та ін.—К.:Алатон, 2017.—Режим доступу: https://drive.google.com/drive/folders/0Bzt9FAqrO9WcLXZwZVlJaFBCS3
5. Принцип «Рівний – рівному.—Режим доступу: http://www.y-peer.kg/peer.
6. Критерії програм «рівний — рівному» щодо профілактики ВІЛ-інфекції та просуванню ідеї здорового способу життя серед молоді в Російській Федерації: керівництво для практиків // Y- peer, Росія. - 2010 року.

4.5. Зміст і структура тренінгу

Зміст

Поняття тренінгу

Зміст тренінгу

Тривалість тренінгу

Оцінювання ефективності тренінгу

Структура тренінгового заняття

План проведення тренінгу

Корисні поради тренеру

 

В інформаційному суспільстві вчитель стрімко втрачає монополію на володіння знаннями, та й сама інформація миттєво cтає доступною кожному, хто має доступ до мережі Інтернет. Натомість усе більшого значення набувають так звані «м’які навички», до яких належать здатність мислити критично і креативно, аналізувати проблеми і генерувати рішення, ефективно спілкуватися і налагоджувати взаємини, попереджувати та конструктивно розв’язувати конфлікти, володіти собою і керувати стресами. Однак ці навички складно розвинути в рамках традиційного уроку, тому останнім часом активні й інтерактивні методи навчання, які часто об’єднують спільною назвою «тренінг», набувають дедалі більшої популярності.

Тренінгові і традиційні форми навчання мають істотні відмінності. Традиційне навчання здебільшого орієнтоване на правильну відповідь, а тренінг, насамперед, орієнтований на запитання та пошук. На відміну від традиційних, тренінгові форми навчання повністю охоплюють увесь потенціал людини: рівень та обсяг її компетентності (соціальної, емоційної та розумової), самостійність, спроможність до ухвалення рішень, взаємодії тощо. Звичайно, традиційна форма передачі знань не є сама собою чимось негативним, проте у світі стрімких змін і безперервного застарівання знань вона має звужені рамки застосування.

 

 

	Тренінг – це форма групової роботи, що забезпечує активну участь і творчу взаємодію учасників між собою і з учителем.

 

На тренінговому занятті перевага віддається діяльності не вчителя, а учнів, особистий досвід яких є основою для навчання. Не варто читати лекцій, буде доцільно, якщо учні поділяться тим, що знають на цей момент, і самі відшукають та/або засвоять інформацію, якої не вистачає.

Учитель на тренінгу відіграє роль фасилітатора (від англ. facilitate — допомагати, полегшувати, сприяти). Він скеровує діяльність та взаємодію учасників на вивчення теми та досягнення мети тренінгу.

Учні повинні чітко розуміти, чим зумовлений вибір теми заняття. Поясніть це так, щоб актуальність і важливість теми не викликали жодного сумніву. Учні також мають чітко розуміти кінцеву мету та способи її досягнення. Поясніть дітям, яких конкретних результатів ви зможете досягти, та розкажіть, які завдання і вправи ви будете для цього виконувати.

 

 

Форма проведення тренінгу має істотне значення, однак головним, усе-таки, є його зміст. Зміст тренінгу повинен:

• орієнтуватися на досягнення оголошеної мети;
• грунтуватися на результатах сучасних наукових досліджень;
• давати відповіді на реальні потреби і проблеми учасників;
• впливати на формування цінностей, знань, умінь і навичок, які є основою поведінки.

Під час тренінгу варто приділити основну увагу практичним вправам. Звичайно, на тренінгу не завжди можна обійтися без пояснень. Однак не варто розповідати учням просту інформацію, доцільніше надати їм цю інформацію в паперовому чи електронному вигляді. Це допоможе зекономити час і замість слухання лекції чи записів під диктовку учасники можуть швидко ознайомитися з нею (наприклад, прочитати вголос) та обговорити або виконати творче завдання чи відпрацювати вміння.

Щоб зрозуміти, наскільки зміст тренінгу цікавий і важливий для учнів, наприкінці заняття проведіть експрес-опитування або голосування учасників. Можна зробити це складаючи «зірковий рейтинг». Для цього запропонуйте учасникам оцінити основні активності тренінгу зірочками: трьома, якщо це було цікаво і важливо для них, двома – якщо це було просто корисно, однією – якщо це було просто цікаво, жодної – якщо ця частина заняття була не суттєвою. Результати аналізу варто враховувати при плануванні наступних занять.

 

 

Тривалість тренінгу може бути різною – від 20 хвилин до 7-8 годин. Для школярів ідеальна тривалість становить 60-90 хвилин, тобто півтора-два уроки. Цього часу вистачить для використання всіх елементів тренінгу та отримання повноцінного зворотного зв’язку. Тому, якщо є змога, треба поєднувати два уроки або використовувати години, передбачені для факультативних занять чи виховних годин відповідної тематики. Однак і в ході одного уроку можна провести тренінг чи використати кілька його елементів. У будь-якому разі це пожвавить навчальний процес, зробить його інтерактивним і цікавим для учнів.

 

 

Залежно від цілей і завдань одного або серії тренінгових занять, до і після їх проведення здійснюють вхідне та вихідне опитування. За допомогою вхідних анкет можна оцінити початковий рівень знань і ставлень учасників, а порівнюючи результати вихідного та вхідного опитування, – оцінити прогрес цих показників у ході тренінгів. Опитування «до» та «після», як правило, здійснюють анонімно, їх результати опрацьовують загалом для класу і вони є індикатором ефективності тренінгів, показують, яка інформація засвоєна краще/гірше та чи відбулася бажана зміна психологічних установок (ставлень).

 

 

Кожен тренінг складається із трьох частин: вступної, основної та заключної (див. схему).

 

Вступна частина

Вступна частина є важливим і обов'язковим елементом кожного тренінгового заняття, але займає не більше 10-20 хвилин. Вона передбачає вирішення таких завдань:

• актуалізація матеріалу попереднього заняття (отримання зворотного зв’язку). Зазвичай це відбувається у формі опитування («Що ми робили на минулому тренінгу?») або експрес-перевірки домашнього завдання;
• актуалізація теми поточного тренінгу і з’ясування очікувань. Завдання цього етапу — допомогти учням актуалізувати наявні знання із заданої теми і сформулювати результати, яких вони хочуть досягти в ході її вивчення. Усвідомлення результатів навчання та їх особистої користі підвищує мотивацію;
• створення доброзичливої та продуктивної атмосфери (цей етап називають загальним терміном «знайомство». Він проходить у формі само- чи взаємопрезентації учасників тренінгу);
• підтримання демократичної дисципліни у формі прийняття, уточнення або повторення правил групи.

Основні правила поведінки під час тренінгу розробляють колективно або їх оголошує вчитель (у такому разі учням пропонується їх змінити чи доповнити). Основні правила передбачають, що учасники говоритимуть почергово; коротко і по темі; намагатися не повторювати, а доповнювати сказане іншими; виявляти активність, доброзичливість і повагу до думки кожного. Правила треба записати на великому аркуші паперу і прикріпити на видноті. Вони мають бути доступними на кожному занятті, щоб можна було, якщо треба, зіслатися на відповідне правило. Для того щоб діти охоче дотримувалися правил, важливо, щоб вони погодилися з ними і прийняли їх (наприклад, за допомогою голосування, особистих підписів тощо).

Основна частина

Основна частина тренінгу – це кілька тематичних завдань у поєднанні з руханками (вправами на зняття м’язового і психологічного напруження).

В основній частині тренінгу іноді виокремлюють теоретичний і практичний блоки. Проте цей поділ є досить умовним. Адже знання (як і вміння та навички) на тренінгу здобувають у процесі виконання практичних завдань (міні-лекції, бесіди, мультимедійна презентація, взаємонавчання, виконання проекту, робота у групах).

Педагог повинен організувати весь матеріал із тематики тренінгу в логічній послідовності і відібрати ключові знання й навички, які можуть бути засвоєні за відведений час. Інформаційні блоки (розповідь, демонстрація, пояснення) мають бути короткими (до 5 хв) і чергуватися з інтерактивними (дискусія, мозковий штурм, аналіз історії, дебати). Для відпрацювання вмінь варто використовувати рольові ігри. Кожна інтерактивна вправа має завершуватися коротким обговоренням і підбиттям підсумку.

Завершальна частина

Завершальна частина тренінгового заняття включає:

• підбиття підсумків усього заняття;
• отримання зворотного зв’язку від учасників;
• релаксацію і процедури завершення тренінгу.

Цей етап має об'єднати всі розглянуті впродовж заняття теми для логічного підбиття підсумку. Завершення — це можливість для відповідей на запитання і формулювання завдань на майбутнє. Вчитель може рекомендувати літературу, відеоматеріали, сайти в інтернеті для самостійного опрацювання. Важливо, щоб учні закінчували роботу із задоволенням і високою мотивацією застосовувати набуті вміння.

 

 

Типова структура, мета та завдання тренінгу разом слугують основою для складання плану його проведення. Такий план може мати різні форми (таблиця, перелік послідовних дій, схема, сценарій тощо), але принципово те, що його потрібно скласти обов'язково. Це не означає, що тренінг пройде повністю так, як було заплановано, проте план допоможе дотримуватись основних моментів, які мають бути опрацьовані, інакше дуже складно досягти поставленої мети. Під час тренінгу неодмінно виникає багато побічних тем для обговорення, і кожна з них виявляється більш чи менш привабливою для учасників. Тим часом хвилини заняття спливатимуть, й обов'язкові питання можуть залишитися не розглянутими. Тому завчасно складений план допоможе дотримуватись обраної теми, досягти бажаної мети. Приклади плану тренінгу подано у додаткових матеріалах.

 

 

Люди набагато швидше вчаться, коли замість слухати, як щось зробили інші, намагаються виконати це самостійно. Тому будуйте інтерактивне заняття так, щоб у ньому було якнайбільше власної діяльності учнів.

Найкращий тренінг — це кілька практичних завдань, а в проміжку між ними — короткі дискусії і так звані руханки (вправи на зняття м’язового напруження).

Намагайтеся давати зрозумілі й прості інструкції. Якщо сам тренер і учасники добре усвідомлюють, що треба робити, зростає вірогідність успішного виконання завдання.

Якщо ви раптом зрозумієте, що завдання не відповідає потребам учасників, будьте готові обговорити його і зробити більш прийнятним.

Стежте за часом. Якщо зазначений час вийшов, а учасники не закінчили роботу, додайте ще трохи часу. А коли помітите, що вони закінчили раніше, запропонуйте рухатися далі.

Не забувайте оцінювати дії учасників. При цьому будьте максимально толерантним і доброзичливим. Навіть якщо хтось не впоравсь із завданням, то можна сказати: «Це справді складне завдання. Я й сам довго не міг упоратися з ним». Зверніться до інших учасників групи: «Хто може допомогти?»

Намагайтеся ніколи не застосовувати слово «розподілятися», «розподіляти» дітей на пари, на трійки, на групи тощо. Пам'ятайте, діти ОБ'ЄДНУЮТЬСЯ! З об'єднаних дітей виростають дорослі, здатні об'єднуватися, жити і працювати разом, виростає об'єднана країна, держава і нація.

Усе, що пропонують діти, має бути прийняте або щонайменше обговорене. Не треба казати їм, що це «правильна чи неправильна відповідь», треба лише допомогти опрацювати інформацію і ухвалити свої рішення. Стежте, щоб ніхто з учасників не залишався поза обговоренням.

Рішення дітей треба сприймати серйозно, якщо ви бажаєте налагодити процес навчання взаємодії й розвитку навичок критичного мислення.

Як установити довіру

1. Подаємо кілька порад, як налагодити взаємини та встановити довіру з учасниками тренінгу.
2. Перша стосується тих, хто проводить тренінгові заняття із незнайомою аудиторією. Постарайтеся запам’ятати імена якнайбільшої кількості учасників. На першому тренінгу попросіть усіх чітко записати свої імена на бейджиках чи невеличких аркушах паперу і прикріпити їх на одяг.
3. Це дуже важливо — звертатися одне до одного на ім’я (включно із тренером), хоч декому з учителів це на початку може здатися неприйнятним. Проте цей прийом значно полегшить вашу роботу, допоможе створити дружню атмосферу, усунути психологічні бар’єри і подолати відчуження, яке може існувати між вами та учнями. Якщо не можете подолати незручності або переживаєте за свій авторитет, назвіться Тренером або умовним персонажем (Суперменом, Білосніжкою тощо).
4. Намагайтеся ставитися однаково до всіх учасників. Навіть якщо дехто вам не подобається, не виявляйте до нього антипатії і не демонструйте відкритої прихильності до тих, хто вам до вподоьи.

Складні умови

Розглянемо два види складних умов, у яких вам, напевно, доведеться проводити тренінги. Перша — забагато учасників, друга — замало часу. Ці проблеми взаємопов'язані. Адже більша кількість учасників потребує більше часу для проведення таких вправ, як знайомство, зворотний зв'язок та інші, коли учні висловлюються по черзі.

20 учнів — оптимальна кількість учасників тренінгового заняття. Як же проводити його з цілим класом, у якому буває понад тридцять учнів? По-перше, можна поділити клас на підгрупи, як це роблять для вивчення іноземних мов. Однак це доцільно тільки в тому випадку, коли у підгрупах залишається не менше 12 осіб, в іншому разі вам буде складно сформувати потрібну кількість малих груп. Отже, якщо у класі менше 30 учнів, замініть вправи на знайомство чи зворотний зв’язок виконанням їх у парах, а потім запитайте, чи є охочі поділитися своїми думками на загал і вислухайте одного-двох охочих.

Для економії часу комбінуйте різні вправи: знайомство й актуалізацію теми (наприклад, назвати своє ім'я і сказати, який вид громадського транспорту тобі до вподоби), об'єднання у групи і руханки, зворотний зв'язок і прощання. З’ясування та аналіз очікувань проводьте не на кожному занятті, а на першому й останньому тренінгах, присвячених одній темі.

 

Список використаних джерел:

1. Федорчук В. М. Тренінг особистісного зростання: навч. посіб. / В. М. Федорчук – К. : Центр учбової літератури, 2014. – 250 с.
2. Воронцова Т. В. Основи здоров'я. 5 клас: Посібник для вчителя [Електронний ресурс] / Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко. —К.:Алатон. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://autta.org.ua/files/resources/pos_dlya_vch_5_kl_ukr.pdf.

Додаткові Матеріали

Типова програма 3-денного тренінгу

Сценарій тренінгу

4.6.Організація та забезпечення тренінгу

Зміст

Просторова організація кабінету для інтерактивних занять

Мінімальні вимоги до приміщення

Ресурсне забезпечення інтерактивних занять

 

 

Правильно організований навчальний простір дасть змогу педагогові створити сприятливу для навчання психологічну атмосферу та забезпечити умови для інтерактивного заняття. У типовому класі парти (столи) для учнів розташовані рядами перед дошкою і столом учителя. Таке розташування найкраще підходить для пасивних методів (лекцій, фронтальних опитувань, самостійних чи контрольних робіт), адже дозволяє максимально зосередитися на поясненнях учителя або на самостійному виконанні завдань.

Інтерактивні методи передбачають створення атмосфери діалогу вчителя з учнями й учнів між собою. Впродовж заняття вчитель може кілька разів об’єднувати дітей у пари, малі чи великі групи, організовувати обговорення в загальному колі, проводити рухливі ігри. Оскільки переставляти важкі столи до і після кожного інтерактивного заняття складно, в кожному сучасному навчальному закладі доцільно обладнати так званий тренінговий кабінет або переобладнати всі класні кімнати для застосування інтерактивних методів.

 

 

На інтерактивному занятті учасники найчастіше працюють у колі. Подібне розташування дає низку переваг:

розташування учасників колом дозволяє усім добре чути і бачити одие одного, даючи таким чином можливість сприймати широкий спектр невербальних проявів; розміщення колом забезпечує високий рівень залучення до роботи — у колі неможливо «відсидітися» за спинами інших; коло – це максимально «демократична» фігура. У ньому неможливо виокремити «головного», всі знаходяться у рівних умовах, що об'єднує групу; розміщення колом забезпечує свободу рухів учасників, вони можуть легко мінятися місцями, об’єднуючись у різні групи.

Однак розташування колом не розраховане на всі випадки життя. Наприклад, воно не надто зручне для демонстрації мультимедійних презентацій, відео та інших засобів наочності, що вимагають виходу ведучого за межі кола. У таких випадках краще підійде розміщення півколом або літерою «П».

Для роботи в малих групах та виконання проектів учасникам можуть знадобитися столи. Тому варто залишити в аудиторії 5-6 столів.

Якщо у навчальному закладі немає обладнаного приміщення для інтерактивних занять, варто змінити розташування столів із традиційних рядів на Т-подібне розташування чи обличчям до обличчя. Якщо у класі встановлено індивідуальні парти, виберіть один із видів L-подібного розташування.

 

 

Приміщення для інтерактивних занять має бути просторим (площею не менш як 40 квадратних метрів) або складатися з кількох окремих кімнат (наприклад, класної кімнати та лабораторного приміщення).

 

У кабінеті мають бути визначені та спеціально оформлені окремі навчальні зони: зона для роботи в колі, де розставлені колом або півколом стільці чи крісла за кількістю учасників, зокрема, і для вчителя, а також передбачено вільне місце для рухливих ігор і вправ. Розташування колом зберігається в ході багатьох занять, за винятком тих випадків, коли ігрові або інші процедурні моменти тренінгу вимагають його зміни; зона для роботи учнів у малих групах, у якій розташовано 5-6 столів (із додатковими стільцями або без них); дошка звичайна або спеціальна (фліпчарт); робоче місце вчителя; зона для розташування мультимедійної техніки, фото-, відео-, аудіоапаратури тощо; зона для зберігання канцтоварів, навчально-методичних матеріалів, реквізиту (як правило, невелика шафа); демонстраційна зона (вільні стіни зі стійким покриттям чи кріпленнями).

 

Розміщуючи навчальні зони, потрібно враховувати як розміри приміщення, так і послідовність, зручність, легкість їх використання у процесі проведення занять, взаємозв’язки між ними, естетичність оформлення, наповнюваність, мобільність і якість навчальних і допоміжних компонентів (столів, стільців, шаф, поличок, наочних посібників, техніки тощо).

За умови просторового дефіциту навчальні зони можна робити комбінованими або розміщувати так, щоб їх можна було легко реконструювати в інші.

Стіни треба максимально використовувати як робочі поверхні для демонстрування творчих робіт учасників, тому їх потрібно заздалегідь покрити стійким покриттям.

На стіні має бути також годинник для контролю за дотриманням регламенту, на вікнах – вертикальні жалюзі для затемнення під час використання мультимедійної техніки.

 

 

Проведення інтерактивних занять потребує забезпечення канцелярським приладдям. Нижче наведено перелік того, що знадобиться на тренінгу:

 

крейда (біла і кольорова); спеціальні фломастери для фліпчарту, якщо ви його маєте; папір формату А2 або А3 для виконання групових проектів, запису правил групи та очікувань учасників; аркуші формату А4 (білі та кольорові), зошити для записів; фломастери, маркери, клейкі та неклейкі папірці, безпечні шпильки, скріпки, кнопки, ножиці, серветки, м’ячик, паперовий скотч або цінники, бейджики.

 

Педагог може передбачити для всіх класів (груп) окремі папки з переліком усіх потрібних матеріалів і запропонувати учасникам заповнити їх.

 

Список використаних джерел:

1. Cooperative Learning Seating Options [Електронний ресурс] // Teaching resources. – Режим доступу до ресурсу: http://www.lauracandler.com/strategies/seating.php.
2. Федорчук В. М. Тренінг особистісного зростання: навч. посіб. / В. М. Федорчук – К. : Центр учбової літератури, 2014. – 250 с.
3. Воронцова Т. В. Основи здоров'я. 5 клас: Посібник для вчителя [Електронний ресурс] / Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко.—К.: Алатон, 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://autta.org.ua/files/resources/pos_dlya_vch_5_kl_ukr.pdf.